Перейти до контенту

Стоїть козак коло груші
Дівку підмовляє.
А дівчина, як калина,
Полум’ям палає.

Зчервоніло повне личко,
Відскочили груди…
Отак дала б, та боїться,
Що то послі буде. «А що, — каже, — як я буду
Дитиноньку мати?
Хто пригорне сиротину,
Буде доглядати?»

Козак жваво обіймає
Дівчину руками.
«Не журись, дівчино, — каже, —
А той, що над нами!..»

А із груші старий батько:
«О бісова мати!..
То ви будете робити,
А я годувати?!»

Як почули молодята —
Та від батька в ноги:
Дівча в хату з переляку,
Козак — за пороги…

Їде козак дорогою, дівку зустрічає,
Витягнув папір з-за пазухи та їй читає:
„Офіційно, так сказати, по цьому указу
Кожна дівка козакові мусить дать по разу. ...

- Чуєш, дівко, що в указі?" "Та чую, козаче".
А в душі така раденька, аж мало не скаче.
Зліз козак з коня і взявся до роботи зразу,
Все зробив, як полагалось по цьому указу.

Потім, підкрутивши вуса, на коня сідає,
А дівчина підвелася і його прохає:
"А вернися, козаченьку, знову до указу,
Чи не сказано там часом, щоб іще по разу?"