Перейти до контенту

Двох онуків дід старий
Посадив на руки,
Та й розказує казки...
Слухають онуки.
Раптом меншенький спитав:
— А скажіть, дідусю,
Ви ходили в перший клас?
— Та ходив, Павлусю.
— От був номер! — малюки
Сміхом залилися, —
Як до школи ви прийшли
З бородою й лисі!

Павло Глазовий

Тато хвалиться синочком:
— Хто б мені повірив?
Три годочки, а вже знає
Всіх тварин і звірів.
Тітка книгу товстелезну
Дістає із шафи.
— Що оце? — кива на зебру.
— Це такі зирафи.
— А оце? — осла підносить.
— Це таке лосатко.
— А оце? — на мавпу тиче.
— А оце мій татко.

Павло Глазовий

— Лягай спати вже, онучку, —
Дід говорить басом. —
Я, як був такий маленький,
Лягав з курми разом.
А онучок зуби скалить:
— Як же ви там спали?
Як же, діду, ви додолу
З сідала не впали?

Павло Глазовий

На розпеченому пляжі
Лає даму дама:
— Та яке ж це виховання?
Та яка ж ви мама?!
Та скажіть же ви що-небудь
Вашому синочку —
Він же кидає грязюку
На мою сорочку.
— То якраз не мій синочок, —
Дама гордо мовить. —
Мій он вашим капелюшком
Жабеняток ловить.

Павло Глазовий

— У вас зуби є, дідусю? —
Онучок питає.
Дід журливо посміхнувся:
— Вже давно немає...
Це почувши, хлопченятко
Зраділо без краю:
— Тоді пряник потримайте,
А я пострибаю!

Павло Глазовий

У сусіда біля двору
Зупинилась «Чайка».
Сяє нікелем блискучим
Кожна її гайка.
А в ту пору біля двору
Швендяв лобуряка.
Був у нього у кишені
От-такий ножака!
Лобур глянув у кабіну,
Чи нема шофера,
І надряпав на капоті:
«ЛОРА ПЛЮС ВАЛЄРА»
Раптом батько лобуряки
Вибіг із-за тину
Та як схопить своє чадо
За руду чуприну,
Та як крикне:
— Що ти робиш?
В голові ти маєш?
Ти ж, придурку, об залізо
Ножик поламаєш!

Павло Глазовий

Петя Коржик,
Той, що ходить
До другого класу,
Листа в село накарлякав
Дядькові Панасу:
«Добрий день вам,
Дядьку й тітко!
Я ходжу до школи
І чув, що ви на тім тижні
Свиню закололи.
Ми вас просимо у гості —
Татко, я і мати,
І всі разом на вокзалі
Будем зустрічати.
Я вас перший на пероні
Між людьми побачу:
Держіть в руках банку смальцю
І ногу свинячу».

Павло Глазовий

Докоряє дід онуці:
— Дивні нині діти.
Розучилися дівчата
Навіть червоніти.
А колись були дівчата
Дуже соромливі.
Скажеш слово — червоніли,
Як той мак на ниві.
А онучка аж руками
Вдарила об поли:
— Я, дідусю, уявляю,
Що ви їм мололи!

Павло Глазовий

Голосистого синочка
Народила мати.
Син підріс та й каже: — Мамо,
Я б хотів співати.
Знаєш ти, яка зарплата
В співака-артиста?
Він одержує по двісті,
А бува й по триста.
І задумалася мати
На якусь хвилинку.
— Не спіши, ще треба довго
Тобі вчитись, синку.
Син старався, добре вчився,
Закінчив десятий
И знов своєї: — Чуєш, мамо?
Я б хотів співати.
— Ой, без цього, — каже мати, —
Можна вік прожити.
Ще тобі, синочку, треба
Службу відслужити.
Час минув. Хлопчина службу
Відслужив військову.
— Я співати хочу, мамо! —
Заявляє знову.
— Ой, співати — то не діло,
Відмахнулась мати. —
Йди, роби, мужчині треба
Спеціальність мати.
Працював синок, старався,
Вчився вечорами
І в роботі порівнявся
З кращими майстрами.
І напала на хлопчину
Ще одна турбота:
— Оженитись хочу, мамо,
І співать охота...
— А тепер, — сказала мати,
Все роби, як знаєш.
Як оженишся, синочку,
Тоді заспіваєш!

Павло Глазовий

З пологового будинку
Повернулась мати.
— Тобі, синку, — пита батько,
Сестру показати?
— Звідкіля ж вона взялася? —
Питає хлоп’ятко.
— Нам приніс її лелека, —
Пояснює татко.
Хлопчик дивиться спідлоба,
Крутить головою:
— Звідкіля ж у нас лелеки
Візьмуться зимою?
Всі лелеки полетіли
В Африку далеку...
Краще, татку, ти спочатку
Покажи лелеку...

Павло Глазовий